В Україні Євро-2012 пройде за космічним сценарієм!

Герой України і перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк – один з найзатятішихфутбольних уболівальників. Він переконаний: футбол – частина життя справжнього чоловіка, тим паче – космонавта. Після присвоєння почесного статусу Друга Євро Леонід Каденюк активно пропагує проект Євро-2012 і планує зустрітись із Національною збірною командою, щоб сказати їм напутнє слово. А сказати Леоніду Каденюку справді є що. Він пройшов підготовку до космічних польотів як командир на радянських космічних кораблях типу «Союз» та «Буран», льотчик-випробувач 1-го класу, який літав майже на 60 типах і модифікаціях літаків. Він – українець, що побував у космосі у складі інтернаціональної команди на  американському БТКК «Колумбія» місії STS-87, знає таємницю про те, що треба брати українцю в космос і як пережити стан невагомості. Про космос і футбол, унікальний проект Євро, який змінює країну на краще, космонавт розповів в ексклюзивному інтерв’ю Інформаційному центру «Україна-2012».
– Проект Євро – направду «космічна» подія для України, яка ніколи не проводила світових масштабних заходів. Що, на Вашу думку, він дасть нашій країні?  
 – Євро справді надзвичайно важлива подія для нашої держави. Хоча зізнаюсь відверто: з самого початку, коли ми спільно з Польщею виграли право на проведення чемпіонату євро-2012, у мене особливого захоплення не було. Я реально оцінював ситуацію в країні і розумів: ми ще не зовсім готові організовувати таку масштабну подію, витрачаючи на неї величезні кошти. Хоча нова інфраструктура для України дуже потрібна, я вважаю, що Євро не є нашим першочерговим завданням.
Але ми маємо зробити все, щоб ЧЄ-2012 пройшов на висоті. Це той випадок, коли Україна має шанс показати Європі, на що вона здатна. І судячи з того, якими темпами йде спорудження стадіонів, аеропортів, готелів, ми маємо встигнути з організацією свята. Особливо будівництво ожило з приходом до керівництва цим процесом віце-прем`єра України Бориса Колеснікова з його менеджерським і організаторським хистом. Оскільки це завдання покладено на державу, кожен громадянин, а тим більше мешканці приймаючих міст, – усі мають відчути на собі відповідальність за Євро. Мені, і прикро, і соромно за Україну, коли її в Європі знають лише завдяки Чорнобилю, футболістові Шевченко, боксерам Кличко і численним остербайтерам, які «наводнили» Європу. Ми можемо продемонструвати, що у нас є космос, найбільший у світі літак, найкращий ракетоносій, високі технології. А тепер є й уміння організовувати свято світового рівня.
– Як ЧЄ-2012 вплине на імідж країни?
– Проект ще готується, а він вже впливає – адже цікавість до країни височенна. Та імідж буде залежати від рівня – як ми проведемо 2012. Це той випадок, коли у нас є можливість показати красивий результат.  І хоча це не просто, але можливо. Після Олімпійських ігор-80, де Україна також брала в організації, Євро-2012 буде для нас другою грандіозною подією. До речі, коли олімпійський вогонь проносили по Україні, частину відрізку його ніс мій брат-марафонець, з яким ми двійнята.
Так і на Євро. Сама висока відповідальність робить нас кращими, згуртовує і єднає Україну. Потенційні інтелектуальні можливості українців досить високі.  Я в цьому багато разів переконувався, готуючись до космічного польоту в США, і коли їздив по світу. Хочеться, щоб в Європі на українців не дивились згори. І той викривлений імідж ми можемо кардинально змінити проведенням Євро-2012.

– Якою б Ви хотіли, щоб іноземці побачили Україну?
– Не гіршою, ніж Європа. Але це нам треба ще довести і чимало для цього зробити. Ми маємо показати, що Україна – європейська держава, тут живе народ, якому близькі європейські цінності і в нашій з Європою історії є чимало спільного. Гадаю, ми ще й зможемо їх чомусь навчити. У нас люди хороші – гостинні й доброзичливі.
– Імідж, впевненість у собі – яка ще спадщина залишиться для українців?
– Більшою мірою – це імідж, який необхідний для розвитку держави. І лише друге – це матеріальна сторона проекту, тобто інфраструктура, яка готується до Євро, а потім залишиться у спадщину всім українцям на довгі роки.  І арени, на яких після чемпіонату будуть проводитись чемпіонати міжнародного рівня, і готелі, і аеропорти. І дороги, якими будуть їздити європейці – це обличчя держави.
Для мене важливо, що з’являться нові стадіони. Сподіваюсь, їх наявність змусить змінити ситуацію в спорті. Сьогодні стан фізичної підготовки, здоров’я в Україні я вважаю катастрофічним. У першу чергу, це стосується молоді та школярів. Масовий спорт має стати доступним для кожного, починаючи з дитячого садочка і школи, має працювати реальна пропаганда здорового способу життя.
Коли я був маленьким і мріяв літати в космос, то добре знав, що космонавт – людина і фізично, і інтелектуально розвинена, тобто треба було, і спортом займатись, і вчитися відмінно.
– Що значить футбол для космонавта?
 – Це, без перебільшення, найулюбленіший вид спорту, яким захоплюється переважна більшість чоловічого населення світу. А зараз у футбол грають уже й жінки.  Футбол захоплює, породжує в людині здоровий азарт. Пам’ятаю, колись у нашому селі ми грали одна частина вулиці на іншу, або, як у нас казали, один кут на другий. Потім йшли вулиця на вулицю, далі школа на школу, село на село. Це підтримувало наш змагальницький дух, який об’єднував все більше і більше людей. Тут ключове слово – об’єднував. Сама гра – колективна, великим колективом є і вболівальники.Коли я потрапив в загін космонавтів, дуже втішило, що вони, як справжні чоловіки, теж люблять футбол. Пам’ятаю, часто грали «старики проти молоді». У старшій команді зібрались Олексій Леонов, Валерій Биковський, Борис Волинов, Петро Климук – усі двічі Герої Радянського Союзу. У команді суперників був мій набір загону космонавтів. Зізнаюсь, ми частенько вигравали. 
Особливо запеклими були ігри, коли грала збірна з космонавтів СРСР і збірна Інтеркосмос – космонавти на той час  Чехословаччини, Німецької демократичної республіки, Польщі, Угорщини, Румунії, В’єтнаму, Куби. Усі приблизно одного віку, заповзяті, до того ж льотчики-винищувачі та льотчики-випробувачі. Усі заняття фізкультури закінчувались футбольним матчем. На протилежному боці найкраще, як професійний футболіст грав Берталан Фаркаш – перший угорський космонавт. Одного разу, після нічних польотів на Міг-21, ми програли їм у залі 15:5!
– На якій позиції Вам подобається грати? Скільки ви голів забили?
– Напівзахисник – це мені найближче.  Адже на цій позиції футболіст найбільше за всіх бігає по полю. І в нападі, і повертатись в захист. У своєму житті я забив багато голів. У школі, у розпал змагань, навіть щоденник вів, занотовуючи, хто з нас, нападаючих, скільки м’ячів забивав. У мене тоді був високий рейтинг. У 1995 році ми, космонавти Зоряного містечка, приїхали в Київ і грали у футбол з ветеранами київського «Динамо». Тоді грав Анатолій Дем’яненко, Андрій Баль, Володимир Оніщенко, інші зірки.
Стався такий випадок. Я був у нападі і в штрафному майданчику хтось із киян мене випадково вдарив ззаду по ногах. Тоді Дем’яненко, що стояв поряд зі мною, напівпошепки буквально закричав: «Падай, падай, пенальті дадуть!». Але пройшло  3-4 секунди, тому я, певною мірою здивований такою підказкою з боку суперника, розсміявшись, відповів: «Толя, треба було раніше підказувати». Та пенальті все одно призначили і  це був єдиний гол, який ми забили. А взагалі програли – 3:1. Та для нас тоді був важливим не рахунок, а честь мати за суперників таких легендарних футболістів.
– Як будете вболівати – підете  на стадіон?
– Звісно, намагатимусь дивитись ігри вживу, на стадіонах. Фінальна частина – найцікавіша. Кожен матч – філігранний. Хочеться, щоб рідна команда показала себе на рівні, щоб вона обов’язково вийшла з групи. Мені здається, це завдання номер один. Це буде непросто, оскільки до фіналу пробились найсильніші, але цілком реально. Треба вірити в своїх. Віра в перемогу – це основний принцип уболівальника.
Пам’ятаю, як в радянські часи «Динамо» (Київ) приїхало грати в Москву зі «Спартаком». Тоді, як відомо, ці команди були «лютими друзями». Випадково потрапив на  стадіон у військовій формі, будучи капітаном ВПС. Сиджу між спартаківськими вболівальниками, з усіх боків емоції, і тут «Динамо» забиває гол. І я один на весь стадіон зриваюсь з місця з криком «Урааа!». Та коли схаменувся, зрозумів – добре, що я у військовій формі. Коли ж уболіваю вдома перед телевізором, моя дружина під враженням моїх вболівальницьких емоцій і деяких висловлювань, жартівливо промовляє: «Ні, це не мій чоловік».
– Під час інтернаціонального польоту в космосі відчували відповідальність за країну?
– Думаю, кожен громадянин, коли виконує якусь місію за межами своєї країни, пам’ятає про це. Я відчував, що представляю Україну в космосі. Відчуття патріотизму і відповідальності було перед президентом, перед всіма українцями, вченими, які готували до цього польоту. Думаю, завдяки цьому патріотизму мені вдалося легше перенести перевантаження, адаптації, стан невагомості, перенести весь космічний політ.
Був зі мною в космосі і талісман. По-перше, три українські прапори – це була моя ідея, і тисячолітній тризуб. Був ще  невеличкий золотий значок-тризуб з трьома буквами на ньому «РУХ», який передав мені В’ячеслав Чорновіл з проханням взяти з собою в космос. На тлі одного з прапорів я вів репортажі з космосу. Після польоту я передав його у Верховну Раду.  Другий прапор –  одному з музеїв Києва. Ще один – у мене вдома. Крім цього, на борту двічі лунав український гімн. Американці перед польотом попросили замовити музику на побудку в 7:00. Більшість членів екіпажу замовили свої популярні пісні, а в мене майнула думка – чому б не гімн України? Коли гімн лунав, американці, які серйозно ставляться до державної символіки, намагались у невагомості стати по стійці струнко… це було зворушливо.
– Що б Ви сказали нашим футболістам напередодні Євро – адже це теж державна місія?
 Кожен з них має відчувати величезну відповідальність, коли грає за збірну держави. На них з надією дивитимуться мільйони українців. Вони мають пам’ятати, що в таких відповідальних іграх треба грати не на 100, а на 120%. Тобто зробити більше, ніж можуть. А ми будемо за них уболівати теж на 120%. Від їхньої гри залежатиме настрій мільйонів українців. Звісно, хотілося б зустрітись з нашою збірною – поговорити з ними і сказати напутнє слово. 

Інформаційний центр «Україна-2012»